
Луганськ звучить для багатьох як назва з новин, і за цим легко загубити саме місто: степ, дві невеликі річки, старий заводський квартал, вулицю, на якій народився Володимир Даль, і людей, які тут жили, працювали та говорили українською навіть тоді, коли це було незручно. Сьогодні Луганськ тимчасово окупований Росією з 2014 року, і поїхати туди неможливо. Проте місто не зникло з української карти й пам’яті. Його університети працюють в інших регіонах, музейні колекції частково врятовані, а луганчани живуть у Києві, Полтаві, Дніпрі, Львові та за кордоном.
Цей текст про те, з чого виріс Луганськ, чим він був цікавий до війни і чому про нього варто говорити зараз. Схожий шлях пройшли й інші індустріальні міста сходу: якщо цікаво порівняти, почитайте, як Краматорськ став індустріальним серцем Донеччини і як живе зараз.
Де лежить Луганськ: дві річки, степ і близькість кордону
Місто розташоване на сході України, у басейні Сіверського Дінця, при злитті річок Лугані та Вільхівки. Лугань дала назву і місту, і всій області, а сама впадає в Сіверський Донець нижче за течією. Вище на тій самій річці, вже на Харківщині, стоїть козацький Чугуїв, батьківщина Іллі Рєпіна. Рельєф тут степовий, з балками й пагорбами, які відходять від Донецького кряжа.
До кордону з Росією від Луганська приблизно 30 кілометрів. Ця географічна обставина багато що пояснює в історії міста, зокрема й у подіях 2014 року. До Харкова звідси трохи більше 300 кілометрів, до Києва понад 800.
За оцінкою на 1 січня 2022 року в Луганську мешкало близько 398 тисяч людей. Реальна кількість населення зараз невідома: частина жителів виїхала ще у 2014 році, а надійної статистики з окупованої території немає. До війни Луганськ входив до півтора десятка найбільших міст України.
Історія Луганська: від козацького броду до заводу Гаскойна
Задовго до появи міста на цих землях стояли козацькі поселення. У середині XVIII століття тут згадуються Кам’яний Брід і Вергунка, які належали до Кальміуської паланки Запорозької Січі. Назва Кам’яний Брід говорить сама за себе: через Лугань тут була зручна кам’яниста переправа.
Поворотним став 1795 рік. 14 листопада того року імператриця Катерина II підписала указ про будівництво чавуноливарного заводу біля Кам’яного Броду. Керувати проєктом запросили шотландця Карла Гаскойна, досвідченого металурга. Від 1800 року завод виплавляв чавун, а серед продукції були гармати й ядра для Чорноморського флоту. Луганський ливарний завод вважають першим великим металургійним підприємством на півдні тодішньої Російської імперії.
Довкола заводу виросло робітниче селище, яке довго так і називали: Луганський Завод. Містом воно стало лише у 1882 році, коли заводське поселення об’єднали з Кам’яним Бродом. Наприкінці XIX століття Луганськ отримав другий промисловий поштовх: у 1896 році німецький підприємець Густав Гартман заснував тут паровозобудівний завод, нині відомий як Луганськтепловоз.
Перші локомотиви завод почав випускати на початку XX століття, і відтоді машинобудування стало для Луганська такою ж опорою, як колись чавун. Два заводи, старий ливарний і новий паровозний, задали ритм міста на ціле століття: робітничі квартали, заводські школи, лікарні, клуби. Саме тому Луганськ довго виглядав не як губернське місто з парадним центром, а як промисловий організм, що розростався зсередини.
Ворошиловград і радянське століття
Радянська доба двічі забирала в міста його ім’я. У листопаді 1935 року Луганськ перейменували на Ворошиловград на честь радянського воєначальника. У 1958 році історичну назву повернули, а в 1970 році знову змінили на Ворошиловград. Остаточно Луганськом місто стало 4 травня 1990 року, за указом Верховної Ради УРСР.
Ці перейменування добре показують, як місто сприймали в Москві: як промисловий об’єкт і символ, а не як місце з власною історією. Тим часом Луганськ розростався довкола заводів, шахт у навколишніх районах і залізниці. Місто мало репутацію інженерного центру, де вчили і працювали тисячі металургів та машинобудівників.
Важливо пам’ятати і про 1991 рік. На всеукраїнському референдумі 1 грудня 83,86% жителів Луганщини проголосували за незалежність України. Ця цифра часто випадає з розмов про схід, хоча вона прямо відповідає на питання, яким був вибір регіону.
Що варто знати про пам’ятки Луганська
Говорити про визначні місця Луганська в туристичному форматі зараз неможливо: місто окуповане, доступу до пам’яток немає, і невідомо, в якому вони стані. Тому тут скоріше мапа пам’яті, ніж маршрут.
Найстаріший шар міста пов’язаний із Кам’яним Бродом. Там стоїть Петропавлівський храм, зведений у другій половині XVIII століття, ще до заснування заводу. Це одна з небагатьох споруд, що пам’ятають Луганськ доміським.
На вулиці Володимира Даля зберігся садибний будинок початку XIX століття, пов’язаний з родиною письменника. Він має статус пам’ятки національного значення. Цікаво, що до війни частина будівлі використовувалась як поліклініка, тож меморіальна історія тут співіснувала з цілком буденним життям.
Пам’ять про козацький Кам’яний Брід жила і в адміністративному поділі: один із районів міста називався Кам’янобрідським. Для луганчан це була не музейна назва, а звичайна адреса, на якій люди жили, ходили до школи й на ринок.
Ще одна помітна адреса: будівля колишньої міської думи 1880-х років, де розміщувався музей історії та культури Луганська. Окремо варто згадати обласний краєзнавчий і обласний художній музеї, які до 2014 року були головними хранителями пам’яті про степовий край.
До війни найближчі до міста природні маршрути вели до Сіверського Дінця та в бік Станиці Луганської, де розташована одна з ділянок Луганського природного заповідника із заплавними лісами й луками. Для багатьох сімей це були звичні вихідні: річка, сосни, рибалка, без жодного туристичного пафосу.
Люди, якими відомий Луганськ
Найвідоміший луганчанин, без сумніву, Володимир Даль. Він народився тут у 1801 році в родині лікаря, якого запросили працювати на ливарному заводі. Даль став лексикографом, етнографом і письменником, а свої ранні твори підписував псевдонімом Козак Луганський. Цей підпис добре передає, як міцно він пов’язував себе з рідним містом.
Даль увійшов в історію передусім як укладач великого тлумачного словника, над яким працював кілька десятиліть. Менше відомо, що він збирав фольклор і народні слова в різних регіонах, подорожуючи імперією як лікар і чиновник. У Луганську його ім’я носили вулиця, університет і музей, тож для міста він був чимось на кшталт неофіційного патрона.
У Луганську народився й Сергій Бубка, олімпійський чемпіон зі стрибків із жердиною, який багато років тримав світові рекорди. Родом звідси і Костянтин Ситник, ботанік і академік Національної академії наук України.
Проте характер Луганська визначали не лише знамениті імена. Це було місто інженерів, металургів, залізничників, викладачів і студентів. За переписом 2001 року половина мешканців назвала себе українцями, трохи менше половини росіянами, хоча побутовою мовою більшості була російська. Ця суміш і формувала луганський характер: прагматичний, працьовитий, з недовірою до гучних слів. Великий університет, педагогічні та медичні навчальні заклади щороку збирали молодь з усієї області, і саме ця студентська частина міста після 2014 року виявилася найбільш мобільною: вона виїхала і продовжила працювати на підконтрольній Україні території.
Луганськ сьогодні: окупація і місто у вигнанні
Навесні 2014 року в Луганську почалися захоплення адміністративних будівель, а 12 травня проросійські угруповання проголосили так звану «ЛНР». Влітку тривали бої за місто й аеропорт, але після прямого втручання російських військ українські сили відійшли. 17 березня 2015 року Верховна Рада визнала територію Луганської міської ради тимчасово окупованою. Восени 2022 року Росія оголосила про анексію Луганської області, яку Україна та більшість країн світу не визнають.
Після 2014 року обласні органи влади переїхали до Сєвєродонецька, який фактично став адміністративним центром підконтрольної Луганщини аж до 2022 року. Луганськ при цьому зберіг статус обласного центру в українському законодавстві. У 2026 році обласна військова адміністрація ухвалила рішення про нові українські назви районів міста: для міста, яке зараз під окупацією, це сигнал, що Україна не відмовляється від нього навіть на рівні назв на мапі.
Через це сучасне життя Луганська значною мірою відбувається поза самим містом. Після 2014 року переїхали провідні навчальні заклади. Луганський національний університет імені Тараса Шевченка спершу працював у Старобільську, а після повномасштабного вторгнення ректорат і більшість викладачів переїхали до Полтави. Якщо ви студент цього університету чи переїжджаєте разом із ним, корисною буде сторінка Полтави в каталозі TopUkraine, де зібрані місцеві заклади, готелі й сервіси.
Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля після 2014 року продовжив роботу в Сєвєродонецьку, медичний університет переїздив до Рубіжного. Після 2022 року ці заклади знову змінили адреси, але зберегли назви, які нагадують про місто походження. Обласний краєзнавчий музей відновлював роботу у Старобільську, і ця історія теж частина луганської культури в евакуації.
Багато луганчан за ці роки створили власні справи в інших містах: кав’ярні, IT-команди, майстерні, ініціативи для переселенців. Тож Луганськ сьогодні це і окупована територія, і мережа людей, які несуть його досвід далі.
Цікаві факти про Луганськ
- Місто виросло не з фортеці чи торгового містечка, а із заводу: між указом про ливарню у 1795 році і наданням статусу міста минуло 87 років.
- Володимир Даль підписував свої твори псевдонімом Козак Луганський.
- Луганськ двічі ставав Ворошиловградом: у 1935-1958 і в 1970-1990 роках.
- За даними метеоспостережень, саме в Луганську зафіксовано абсолютний максимум температури в Україні: 42,0 °C у серпні 2010 року.
- Паровозобудівний завод Гартмана, заснований у 1896 році, згодом став Луганськтепловозом.
Що варто знати і пам’ятати про місто
Найголовніше: Луганськ зараз не туристичне місто, і жодних поїздок туди планувати не можна. Це окупована територія, де українцям загрожує небезпека. Найкращий спосіб пізнати Луганськ зараз: читати про його історію, слухати людей, які звідти виїхали, і підтримувати луганські університети та культурні ініціативи там, де вони працюють сьогодні.
Ще одна порада: розмовляючи про схід, варто уникати узагальнень. Луганськ мав козацьке коріння, сильну інженерну школу і виразне проукраїнське голосування 1991 року. Ця складність не вміщується в стереотип «промислового регіону».
Схожу роль пам’яті нині виконують і інші окуповані міста. Про те, як Україна пам’ятає і чекає Маріуполь, ми вже писали, і ці дві історії багато в чому римуються. Для Луганська чекання триває довше, з 2014 року. Тим важливіше не втрачати його з поля зору: знати назви вулиць, імена людей і те, що Кам’яний Брід над Луганню був українським задовго до будь-яких новин.


