Слов’янськ довго жив між двома образами. Для одних це було курортне місто з солоними озерами, лікувальною грязюкою і літніми пляжами посеред донецького степу. Для інших місто глини: червоний посуд звідси продавали в потягах і на ринках по всій країні, часто навіть не згадуючи, де його зробили. Навесні 2014 року до цих образів додався третій, значно важчий. Слов’янськ першим на Донбасі опинився під контролем російських збройних формувань і за три місяці повернувся під український прапор.
Сьогодні Слов’янськ є прифронтовим містом Донеччини, яке щодня переживає обстріли і все одно тримається: тут працюють гончарні майстерні, люди ремонтують вибиті вікна і не поспішають залишати дім. Розповідаємо, звідки взялося місто, чим його прославили сіль і глина і чому про нього варто знати більше, ніж кажуть зведення новин.
Де лежить Слов’янськ і чому тут стільки солі
Місто розташоване на півночі Донецької області, у місці, де річки Казенний Торець і Сухий Торець зливаються в Торець, притоку Сіверського Дінця. Від Слов’янська недалеко до меж Харківщини і Луганщини, і ця пограничність помітна в усій його історії. Слов’янськ також є залізничним вузлом із трьома пасажирськими станціями. Якщо Маріуполь на півдні області Україна пам’ятає і чекає, то Слов’янськ на півночі залишається під українським контролем і став одним з опорних міст Донеччини.
Рельєф тут степовий, з пагорбами. Найвища точка міста, гора Карачун на півдні, давно стала орієнтиром: на ній у 1976-1979 роках звели телевізійну щоглу заввишки 222 метри. Під землею лежать поклади кам’яної солі, і саме вони сформували карстові солоні озера, з яких колись почалося і місто, і курорт.
За оцінкою на 1 січня 2022 року, у Слов’янську мешкали 105 141 людина. Перепис 2001 року налічував понад 141 тисячу. Після початку повномасштабного вторгнення населення різко зменшилося, а точних актуальних даних немає: кількість людей у місті змінюється разом з інтенсивністю обстрілів.
Від фортеці Тор до Слов’янська
Офіційною датою заснування міста вважають 1645 рік: тоді між Торськими озерами з’явилося укріплення, яке мало стримувати татарські набіги. У 2020 році Слов’янськ відзначав 375-річчя. Частина краєзнавців веде відлік від 1676 року, коли збудували дерев’яну фортецю Тор. Назва пішла від річки Торець і Торських озер.
Цікаво, що люди жили на цих землях задовго до фортеці. Археологи знаходили тут неолітичне поселення, поховання доби бронзи, сарматські й кочівницькі поховання IX-XIII століть. Але постійне життя навколо озер закрутилося саме завдяки солі. Ще з кінця XVI століття сюди приходили сезонні промисловці, а 1664 року запрацювала перша солеварня.
Тор був козацьким містечком. За переписом 1683 року, тут жили 199 українських козаків на чолі з отаманом Тимофієм Навроцьким, і місто входило до Ізюмського полку Слобідської України. Історично Слов’янськ тягнувся на північ, до Слобожанщини, тому його доля тісно переплетена з долею Ізюма і Харкова, першої столиці України.
Наприкінці XVIII століття Тор перейменували на Слов’янськ. Джерела називають різні роки, від 1783 до 1794-го. Популярну легенду про Катерину II, яка нібито проїжджала повз і назвала містечко «славним», краєзнавці спростовують: маршрут імператриці до Криму пролягав осторонь. Приблизно тоді ж солеваріння почало занепадати, бо дешевша кримська й астраханська сіль витіснила місцеву. Місту довелося шукати нове ремесло, і воно знайшло навіть два.
Курорт на солоних озерах
Першим із них стало лікування. 1827 року військовий лікар Яковлєв почав застосовувати грязі та купання в озері Ріпне, а 1832 року на його березі відкрився перший курорт. Так солоні озера, які колись годували солеварів, отримали друге життя.
Головних озер три: Ріпне, Сліпне і Вейсове. Ріпне найбільше, його площа близько 0,32 квадратного кілометра. Це карстове озеро поступово поглиблюється: за спостереженнями науковців, з 1953 по 2003 рік його глибина зросла приблизно з 5 до 10,5 метра. Саме в Ріпному і Сліпному залягають мулові лікувальні грязі, а береги Вейсового і Гарячого озер у документах курорту позначені як пляжні території.
Крім грязей, курорт мав мінеральні води: постанова Кабміну 2012 року про санітарну охорону курорту Слов’янськ називає п’ять свердловин. Мінеральні води Слов’янського і Західно-Слов’янського родовищ мають рідкісну властивість зберігати свій хімічний тип навіть при сильному розведенні. З 2011 року Слов’янський курорт має статус курорту державного значення.
Для мешканців Донеччини поїздка «на солоні» була звичним літнім сценарієм: полежати на воді, яка тримає тіло, як морська, намазатися чорною грязюкою і ввечері повернутися додому. Після 2014 року санаторії частково відновили роботу, але велика війна знову все зупинила: станом на 2023 рік курортні послуги в місті не надавалися.
Глина, ізолятори і горщики: чим відомий Слов’янськ
Другим ремеслом стала кераміка. Місцева червона глина настільки особлива, що в місті її називають «хлібом Слов’янська». Ще до революції тут працювали дві великі фабрики: Дзевульського і Лянге, яка згодом стала «Славкерамом», і німецька фабрика, що перетворилася на ізоляторний завод. У радянські часи слов’янські ізолятори для високовольтних ліній постачали приблизно до 30 країн.
Після розпаду СРСР великі заводи зупинилися, і промислові міста пішли різними шляхами: Кривий Ріг з його рудою і сталлю і далі тримався на гірничих комбінатах, а в Слов’янську сталося те, що зробило його гончарною столицею країни. Люди почали ліпити посуд у сараях, гаражах і підвалах. За два десятиліття склався повний цикл: від підготовки глини до виготовлення форм, глазурей, верстатів і печей. За оцінками Спілки виробників художньої кераміки, у 2000-х у цій сфері працювало до 40 тисяч людей, а місцеві вироби займали близько 80% гончарного ринку країни.
Коричневі горщики й макітри, які роками продавали в потягах, родом саме звідси. Слов’янські майстри придумали посуд з «натічною» глазур’ю, що стікає по краю виробу, вміли поєднувати глазурі з різною температурою плавлення. Проблема була одна: вироби не мали бренду. Їх скуповували оптовики й перепродували як місцеві сувеніри в інших регіонах, тож багато хто тримав у руках слов’янську кераміку, не знаючи цього.
Історію місцевої глини добре показав Слов’янський краєзнавчий музей. На зламі 2016 і 2017 років тут працювала виставка «Славкерампродукт: робота з матеріалом» з керамікою від кінця XIX століття до сучасності, а музей зберігає найбільшу колекцію декоративних робіт уродженки міста Наталі Максимченко 1960-х років.
Весна 2014-го: місто, що вистояло
12 квітня 2014 року озброєні бойовики на чолі з Ігорем Гіркіним захопили адміністративні будівлі Слов’янська. Місто стало першим населеним пунктом Донбасу, захопленим російськими диверсантами, і того ж дня проросійські бойовики з’явилися в сусідньому Краматорську. У ніч на 13 квітня РНБО ухвалила рішення про початок антитерористичної операції.
Українські сили не змогли зайти в місто з першої спроби і перейшли до блокади. Гора Карачун, панівна висота над Слов’янськом, стала однією з ключових українських позицій. На початку липня наступ пришвидшився: 4 липня звільнили Миколаївку, Райгородок і навколишні села, і в ніч з 4 на 5 липня бойовики почали відходити. 5 липня 2014 року над Слов’янськом і Краматорськом знову підняли український прапор.
Окупація залишила глибокі сліди. Гончарні майстерні, які були основою міської економіки, зазнали великих збитків: обладнання вивозили або різали на металобрухт. Після звільнення гончарі відновлювали справу здебільшого власними силами. Звільнення агломерації значною мірою зупинило російський наступ того року, а сама агломерація стала головним опорним районом Донеччини і ключовим транспортним вузлом для українських військ.
Слов’янськ сьогодні: прифронтове місто, яке працює
З 2022 року Слов’янськ живе під регулярними ударами ракет, артилерії, дронів і керованих авіабомб. Лише 24 липня 2026 року внаслідок авіаудару по місту загинули п’ятеро цивільних і ще дев’ятеро отримали поранення. Подібні новини з міста надходять постійно, і безпекова ситуація тут залишається дуже складною.
Попри це, місто не зупинилося. Влітку 2026 року Суспільне розповідало про родинну керамічну майстерню, яку свого часу заснувала свекруха нинішнього власника. До великої війни бізнес мав три цехи і до сотні працівників, тепер залишився один цех і п’ятеро людей, кожен з яких виконує дві-три операції. У квітні неподалік упала авіабомба вагою 1500 кілограмів і вибила 15 вікон, але жодна тарілка не розбилася. Замовлення надходять з усієї України, інколи з Данії та Франції. Через постійні відключення світла піч не завжди вдається запустити на повний цикл, а підприємство готується до переїзду на Хмельниччину, хоча власник визнає: така глина, як удома, там навряд чи знайдеться.
Ця історія добре пояснює, чим Слов’янськ є сьогодні. Це місто людей, які вміють працювати з тим, що мають під ногами, і не залишають справу навіть тоді, коли над головою літають бомби.
Що варто знати і пам’ятати про Слов’янськ
Слов’янськ зараз не туристичний напрямок. Місто перебуває в зоні постійних обстрілів, і поїздки туди без нагальної потреби небезпечні. Солоні озера, Карачун, курортні санаторії та краєзнавчий музей варто відкладати до часу, коли в Донеччині знову буде безпечно.
Підтримати місто можна і здалеку. Кілька практичних речей:
- шукайте керамічні вироби з позначкою, що їх зроблено в Слов’янську: багато майстерень продають посуд онлайн з доставкою по Україні;
- стежте за офіційними каналами міської військової адміністрації, якщо маєте рідних у громаді: там публікують інформацію про евакуацію та гуманітарну допомогу;
- згадуйте 5 липня як день звільнення Слов’янська і Краматорська, це важлива дата для всієї Донеччини.
Якщо хочеться купувати українське, а не безіменне, корисно мати під рукою перевірені інтернет-магазини з каталогу TopUkraine: так легше знайти продавця з реальною адресою і контактами, а не випадкового перекупника.
Цікаві факти про Слов’янськ
- Уродженцем Слов’янська був поет-романтик Михайло Петренко, автор слів пісні «Дивлюсь я на небо…». 12 серпня 1962 року її заспівав космонавт Павло Попович, і вона стала першою піснею, що прозвучала в космосі. Пісню перекладено понад 30 мовами.
- Першу солеварню біля Торських озер збудували в 1664 році, задовго до появи курорту.
- Глибина озера Ріпне за пів століття зросла приблизно вдвічі, бо його улоговина повільно просідає через карст.
- Легенда про те, що назву місту дала Катерина II, не підтверджується: імператриця тут не проїжджала.
- Козаки фортеці Тор у 1683 році були переважно українцями: 199 козаків проти 31 жителя з Росії, за даними перепису, на який посилаються краєзнавці.
Слов’янськ складно вмістити в одну статтю, бо в ньому співіснують солеварня і санаторій, гончарне коло і лінія оборони. Але якщо колись опинитеся тут у мирний час, почніть з берега Ріпного: саме тут видно, з чого все почалося.
